Журавлі.

            Міжрегіональний інноваційний проект з профорієнтації учнівської молоді «ПрофіКемп» за яким працює Каланчацька  бібліотека для дітей спільно з районним центром занятості та районним відділом освіти  має туристичну направленість та бере свій початок від обласних проектів «Профістарт» та «ПрофіКвест», організованих у попередні роки Херсонським обласним центром зайнятості спільно з Херсонською обласною бібліотекою для дітей ім. Дніпрової Чайки. 

Учасники проекту, учні Каланчацької ЗОШ№2  проводять дослідження усної народної творчості, місцевих легенд, переказів і    сьогодні представляють цікаву місцеву історію:                                      

                                           ЖУРАВЛІ                                        Бувальщина

      Історія ця бере початок в 1961 році . І подвір’я в якому вона відбувалася, до цього часу знаходиться поруч з ринком, що біля автостанції . Але сьогодні там живуть вже інші люди. А тоді,  в тому будинку жила сім’я Галини Леонтіївни та Василя Устимовича Хмари . Саме тоді, найменшій  доньці Надії виповнилось два роки.

Була  весна, цвіли сади , наповнюючи село медовим запахом, долітали з поля голоси хліборобів. На лузі розквітали жовтобокі ромашки . А в голубому небі живим ключем весело курликали журавлі. Гордий і славний помах їх срібних крил! Ось вони, ширококрилі, владні господарі таврійських просторів!

Василь Устимович вже котру хвилину з цікавістю спостерігав за величним польотом журавлів.

-Летіть, летіть ви мої красені, птахи хороші, - прошепотів до них. А вони двічі покружлявши над селом, низько полетіли в напрямку зелених луків. Раптово сонце сховалося за сіру хмару. Обідня перерва вже закінчувалася і Василь Устимович поспішав на роботу.

Та не встиг він зробити і двох кроків, як раптом тишу розірвав гучний постріл. Одночасно з берега долинув стривожений крик журавлів. І Василь Устимович побіг щодуху туди, де сталося нещастя. Він не бачив, як зла браконьєрська рука метнула вогонь у журавлиний ключ і ранила їх серця. Принесла горе  пташиній сім’ї. Гарячий свинець обпік груди молодої журавки, яка замикала чіткий стрій.  Враз стрепенулося молоде серце, сприймаючи страшений біль.

Різко опустилися поранені крила і каменем полетіла до землі молода журавка. Вона впала на ніжний цвіт ромашок. Забарвились вони багряною кров’ю підбитого птаха. Полилися на нещасну журавку сльози її небесних побратимів. Василь Устимович добре бачив, як плакали журавлі. Їх прозорі сльози схожі на людські . З червоних очей капали журавлині сльози і вони свої гарні голівки по черзі клали на поранене крило молодої журавки. Мабуть своїми слізьми  намагалися зупинити кровотечу з рани.

Коли Василь Устимович підійшов до сполоханого гурту, птахи знову тривожно закурликали, щільно обступаючи поранену.
А вона підвела свою білочубу голову, благально подивилася на людину і зрозуміла, що цей чоловік її неодмінно врятує.

… Так і з’явилася вдома у Василя Устимовича Хмари пишногруда срібна журавка.  Дали їй ім ‘я – Пулінька. Галина Леонтіївна - дружина  Василя Устимовича, два місяці лікувала її. Сім разів носила до ветлікарні на перев’язку. Наче за малою дитиною доглядали. Годували пшеницею, хлібом. Завжди давали їй те, що їли самі. А найменша донька Надійка турбувалась, щоб їхня журавка почувала себе не самотньо. Розважала  її як могла. Спочатку Пулю тримали в клітці на вербі. А потім випустили на волю. Вона обжилася з домашнім птаством, вільно ходила по подвір’ю, до річки. Завжди радо зустрічала господарів своїм « кр –кр» . За той час вона стала зовсім ручною , і ніби віддячуючи своїм рятівникам, танцювала свої танці.

Приходили й покупці, за Пулю давали хороші гроші, та господарі й слухати не хотіли, щоб птаху продати.

Важко було змиритися журавці з тим, що вона більше ніколи не літатиме. Ліве крило загоїлось, зажили рани на ногах, але поранення було дуже серйозним. І після одужання не стало тієї сили в крилах, яка б підняла журавку в небо. Вона полюбила людей, які повернули їй життя . Але коли журавлі піднімались у вирій, та кликали і її з собою, Пулінька тільки відповідала їм журавлиним курликанням:

-         Не можу, не злечу .

Все дивилася і дивилася вгору та сумувала…

… Минуло три весни.

Все село зустрічало приліт журавлів. Та найбільше з усіх раділа журавка, що назавжди лишилася в Каланчаку . Не забули її журавлі. Були вони ще далеко, та вона вже відчувала їх гордий лет. Вийшла на дорогу,  підняла голівку розпростерла крила і зазивне « курли – курли» полетіло в небо. Ланцюжком пролетіли на селом перші журавлі. Дружно заспівали у відповідь та й полетіли далі.

Затріпотіло молоде журавлине серце.

-         Невже не впізнали! Я чекала на вас!

І журавлине « курли – курли» знову понеслось догори. Аж бачить – повернулися. Летять, не забули.

 Майже дві години кружляли вони над селом , над журавкою.

Нарешті два відокремились від гурту. Приземлилися неподалік від Пуліньки. А вона, срібногруда, радісно затріпотіла крильми, розпростерла  їх і весело курликаючи , побігла їм назустріч.

 Вожак залишився , а його товариш піднявся, очоливши групу ширококрилих.  Помахали прощально крильми і полетіли далі на захід. Тепер вони були удвох, і на мові, що тільки їм зрозуміла, освідчувалися у коханні.

Їм люди не заважали. Вони стояли на відстані і дивились на радісних журавлів, які з’єднали свої красиві вуста, переплели свої гнучкі довгі шиї і про щось шепотіли один одному.

 Журавлик всім був подібний до подруги тільки кремезніший та більший на зріст. І такі ж очі, кольору червоної троянди. І голова у темному білому банті. Стрункі рівні ноги. З того часу він прилітав щодня. Ледь приходив світанок, а журавель вже тріпотів крильми під вікном, викликаючи журавку. Вона зустрічала його радісно пританцьовуючи. Весь день вони були удвох. Разом їли, гуляли по подвір’ю, веселились. Журавель звик до людей і вже не боявся їх. Ввечері знову летів до свого гурту, а на ранок повертався.

 Ранок 27 липня був похмурий. В небі снували важкі чорні хмари. Збиралося на дощ. Вже була дев’ята година ранку, а журавель все не прилітав. Вчора, коли за тополями заходило розчервоніле сонце, він полетів вбік Каховки, щоб сьогодні повернутись.

Журавка, наче відчувала біду. Вона довго не хотіла прощатися з другом. Жалібно кричала. Розганялася декілька раз і собі полетіти. Та хворе крило не слухалося . Так з розпростертими крилами і стояла край дороги, проводжаючи в небо журавля своїм сумним поглядом.

 Не прилетів він і наступного дня. Зажурилась бідна птаха. Відмовлялася від їжі . Все чекала його, кликала, кликала. Виходила на луки, шукала його там. Тамуючи печаль у серці, йшла за нею слідом і Галина Леонтіївна, щоб  бува не пропала журавка. Вона виглядала журавля і сльози мов людські рясно капали з - під очей.  А біля гнізда, де вона сиділа весь час, на  землі від її сліз утворилися дві маленькі ямки. І голівку все ховала і ховала під зраненим крилом. Декілька разів вона намагалася злетіти, піднятися до своїх, але марно. Трішки піднявшись над землею. опустивши донизу голівку, вона з сумом поверталася додому. Дивилась жінка на муки журавлині і в самої  сльози клубком давили в горлі. Ласкавими словами розмовляла з нею Галина Леонтіївна, намагалась зробити їй щось приємне, дати найсмачнішу їжу. Не раз підходила птаха до господарки заглядаючи в очі наче хотіла спитати;  - «Скажи мені, де він? Допоможи мені повернути мені щастя!»

 Його знайшли діти за селом. Він був мертвий і лежав під старою акацією. А на стовбурі дерева була густо пролита його кров. Там вони і поховали журавля. А коли про це дізналась Галина Леонтіївна, поїхала з чоловіком на те місце. Відкрили свіжу журавлину могилу і впізнали красеня журавля. Біль у серці і гірку звістку привезли вони додому. Говорили люди , що той браконьєр забажав і собі мати у дворі такого красеня. Але не вижив птаха.

Лише через два місяці трохи повеселіла Пулінька. З того часу два роки зоставалася одинокою журавка.

Одного разу Галина Леонтіївна затрималася в обласному центрі. Ненароком зустріла односельчанку, а та їй:

-         Вертайся додому швиденько. Там у тебе такі гості!

Заспішила Леонтіївна в Каланчак і потрапила на журавлине весілля. На подвір’ї зібралося близько двох десятків птахів. І почали вони перед Пулінькою танцювати та показувати, хто на що здатний. Перехожі зупинялися і подовгу милувалися ритуальним танком журавлів. У центрі їх  журавка та невідомий молодик з срібним бантиком на попелястій голівці і червоними намистинками очей. У щасливому весільному танку вони щось курликали між собою. Надвечір «весільні гості» знялися в небо, залишивши молодят на подвір’ї. Але тільки сонце сховалося за деревами, журавлик теж полетів до свого ключа. Леонтіївна й не сподівалася, що ранком над хатою знову пролунає його крик. Зраділа:

-         Вставай, батьку, наречену випускай. Вже прилетів молодик.

Так і залишився журавель, якого назвали Жорою, біля Пуліньки. Він добре знав своє ім’я, підходив щоразу, коли його кликали. Проте коли їх годуєш, то не можна казати: « На тобі, Жоро» бо журавка сердиться, тріпоче крильми і щось говорить по-своєму.

-         Ревнує – сміється Галина Леонтіївна. А журавель завжди Пуліньці поступається. Знесла вона двоє яєць. По черзі висиджувала їх. А одного разу трапився такий випадок. Коли приходила черга Пуліньки сидіти на яйцях, журавель піднімався із голосним криком літав навколо села. Леонтіївна дуже стривожилася, а потім  не витримала і підійшла до гнізда:

- Чому він літає і кричить, - говорила вона Пуліньці. Розкажи йому , що ти вже колись залишилась одна . Знову недобра людина підстрелить.

Журавка щось курликнула до журавля. Він став біля неї і довго слухав, що вона йому говорила. Потім сів на гніздо. Відвернувшись від Леонтіївни, нахилив свою чорну голівку з білим пір’ячком  донизу.

 -Що таке? – подумала Леонтіївна і підійшла ближче. З рожевих очей журавля котилися прозорі сльози і весь він був якийсь збуджений. З того часу він з криком над селом не літав. Полетить тихо і сяде тихо.

І ось з’явилося двоє пташенят, кумедних, ніби курчата. Одне невдовзі загинуло, а іншого батьки майже місяць годували із дзьобів. Їдять журавлі влітку більше різних комах, хробаків, дзьобають зелень. А коли Леонтіївна дасть їм ложку - дві зерна, то вони дуже чемно їй вклоняються.

Птахи люблять порядок, знають своїх – кота, собаку. Чужій тварині зайти в двір не можна – б’ють крилами, дзьобом.

 Вони дуже відчувають настрій господарів. Варто Леонтіївні чи Устимовичу зажуритися, як вони обидва підходять і починають танцювати, присідати, уважно придивляючись , як воно впливає на господарів.

Справжня трагедія у журавлиної сім’ї була восени, коли їх пернаті товариші летіли у вирій. За одним з журавлиних ключів піднявся в небо і Жора, кликучи за собою свою подругу і малого.  Тоскним криком, відповіла йому, наче занімівши, Пулінька. І так повторилося декілька разів. Не полетів старий журавель у вирій. Журавлі так і залишилися зимувати на радість сім’ї.

Жили в окремому приміщенні. Господарі добре піклувалися про них, оберігаючи від холодів. Навесні вони знову обзавелися пташенятами. Виростили  і їх. А по осені Жора з молодими журавлями знову кликав свою кохану до вирію .Пулінька була у розпачі. Відрядивши дітей до вирію, він ще довго літав над оселею , а потім полетів і сам. Довго сумувала за ним Пулінька, все чекала його. Але навесні він так і не повернувся.

Одні добрі люди принесли до оселі Хмарів молодого журавку , який     колись також потрапив у біду. Та він був іншої породи, не зовсім схожий на Пуліньку. Вона на нього навіть і не дивилася . І зовсім не підпускала до себе. Повернули того журавлика  людям. І щоб якось зарадити її горю, коли вона гніздилася, підклали куряче яйце. Вона спочатку сприйняла його з острахом,а потім все ж висиділа курча. Як журавка піклувалася про нього! Воно ж ні на крок не відходило від своєї «мами». Виросла велика біла курка, яка не визнавала свою курячу рідню. Одного разу закричала стривожено Пулінька і підняла страшенний гамір у дворі. А виявилося, що курка всілася на дереві. Виховувала курча по- своєму, привчала до порядку. І дуже сердилася , коли воно лапками розгрібало зерно.

Прожила Пулінька в родині Хмарів 25 років. Стала рідним членом сім’ї. Щороку тоскним криком проводжала журавлині ключі у вирій.

Коли не стало Галини Леонтіївни, засумувала журавка. А одного разу запримітили, що сидить вона на своєму місті зовсім не так. Коли підійшли, то зрозуміли ,що не стало їхньої улюблениці. Тільки  рік пережила свою господиню Пулінька. Її добра душа також відлетіла до вирію. Поховали її і на декілька років у дворі  запанувала пустка. Втратили вірного друга своєї сім’ї. Не стало родини, не стало й Пуліньки. Залишилася тільки пам’ять  про добрих людей та сіру журавку.

 Р. S.  Висловлюю щиру подяку Тетяні-Надії Василівні   Саньковій  (Хмарі) за наданий матеріал та щиру розповідь про своїх рідних: батьків та журавлів.

                                 Нігачова  Галина,  координатор проекту «ПрофіКемп»