Хто гідний називатися патріотом?

 

21 листопада  українці відзначають  День Гідності та Свободи.  Це  свято приурочене двом революціям, які відбулися в Україні на початку XXI століття й залишили визначальний і незабутній слід в її  історії: Помаранчевої революції 2004 року та Революції  Гідності 2013 року.

  День гідності та свободи – це не лише  один  календарний день, що  нагадує  про зміну свідомості українців, про їхні принципи та прагнення кращого майбутнього собі та рідній країні.  Це є підтвердженням того, що попри різні особисті погляди, українці вміють об’єднуватися задля обстоювання основних цінностей. І, обравши свободу, Україна заплатила надто високу ціну: тисячі українців загинули та ще гинуть, обороняючи мирне життя, незалежність і територіальну цілісність країни.

 Це свято нове, порівняно молоде, але  воно значиме для України та дуже патріотичне. Що думає  про патріотизм  підростаюче покоління?  Що означають для них слова:  незалежність, свобода, Батьківщина?  Повірте, багато!

   На підтвердження цього напередодні Дня Гідності і Свободи  Каланчацька бібліотека для дітей пропонує до вашої уваги твір – роздум нашого  активного  читача , учня 6-А класу Каланчацького ЗПЗСО №1 Зінченка Іллі «Хто гідний називатися патріотом?»,  розповідь   про свого брата Олександра  - звичайного українця з великим патріотичним серцем. Цей твір посіяв друге місце на обласному інтелектуальному турніри «Ігри патріотів Херсонщини -2020»  серед  95  представлених на конкурс  робіт.  Він вартий уваги і він  нікого не зможе залишити байдужим.
 Якщо так думають наші діти, то в України є майбутнє!

 
  Патріотизм…Це дуже тонка і дуже неоднозначна тема для всіх і кожного окремо. Це дуже важка ,і в той же час ніби нескладна тема.
 Здається, все просто: любиш Батьківщину – ти патріот, не любиш – не патріот. Але любов до Батьківщини теж річ не проста. Можна її любити, але при цьому нічого для неї не робити. А можна навпаки сварити її, говорити, що жити тут неможливо, але робити справи для розвитку своєї країни, для її добробуту.
         Зараз, коли наша країна перебуває в тяжкому становищі, дуже складно зрозуміти  хто є хто.
         Хочу розповісти про свого брата Зінченка Олександра. Як  і всі юнаки, він закінчив школу, поступив до технікуму на зварювальника , але потім він не схотів навчатися і вирішив піти до армії на контрактну службу. Наша родина добре пам'ятає той час, адже саме тоді розпочався Майдан. Ні, він туди не потрапив, бо був зарахований до служби, але згодом ми пережили важкі часи, коли його поступово просували ближче до Донецька. Він пішов служити звичайним солдатом, та  згодом захотів стати сапером. Дорослі, пам’ятаю, дуже сварили його, бо хвилювалися за нього, казали: «Куди ти лізеш? Що ти робиш?».  Але я точно знаю, що всі пишалися тим, що він робить, особливо тато і дідусь. Потім  він захотів  бути  танкістом, і все почалося  спочатку: і крики, і сльози, і вмовляння не робити цього. Та безмежна гордість за брата, і в той же час страх за його життя, давала сил нам тут, дома, чекати і підтримувати його. Та й прослужив  він не два роки, на які підписував контракт, а цілих чотири важких роки.  Неодноразово  їх танкову дивізію підводили до лінії фронту, неодноразово він був за кілька кроків від небезпеки…А ще їхню танкову бригаду показували по телевізору в новинах, коли її відводили додому на перепідготовку.
         Тож я вважаю свого брата патріотом своєї Батьківщини і пишаюся тим, що він не просто відслужив свою службу, а ще й ускладнював її.
         А скільки таких юнаків, як мій брат, живуть по всій Україні, котрі не задумуються про те – патріоти вони чи ні, а просто йдуть і роблять свою чоловічу роботу: захищають країну, свої родини, діток. Ідуть  і не очікують для себе ні нагород, ні почестей, а хочуть тільки, щоб їхній край жив у спокої і мирі. Тому що патріотизм, на мою думку, це не те, що виставляється на показ, а те,  що робиться спокійно і тихо, що дійсно приносить користь: волонтерство, благодійність, допомога, співпраця. .. Тисячі  громадян і щиро і самовіддано допомагають  нашим воїнам  своєю підтримкою, повагою, шаною, є також патріотами.
         Але не тільки війна, а й повсякденне життя випробує нас.       Наше відношення до країни, у якій  ми живемо, наші дії і наша  мова теж можуть  сказати, ким ти є насправді. Мені  здається, що люди, які соромляться говорити українською мовою не тільки за кордоном, а й у своїй країні – не є патріотами.
         Зараз часто маленькі діти  дивляться мультики російською мовою , тому й починають говорити нею; це викликає у мене не сміх чи захват, а сум. Бо ми ще діти, ми не розуміємо всього того, що відбувається в країні, і без допомоги дорослих нам не розібратись: як добре і як погано. А хочеться вирости гідним своєї країни, своєї родини, своїх батьків. Хочеться говорити і діяти чесно, щоб наша  Батьківщина пишалася нами. Щоб весь світ дивився на нас і говорив: «Українці – це справжні патріоти!»